"Село
на нашій Україні
Неначе
писанка село" - ці слова великого Кобзаря можна сказати і про нашу
Березову Рудку - одне з близько 2 тис. сіл мальовничої Полтавщини. Красиво в
будь-яку пору року тінистими алеями парку з лип, беріз, каштанів, сосен,
чіткими квадратами плодового саду, каскадом ставків та рукотворним озером,
своїми вулицями в окрасі каштанів, беріз та верб, ошатними добротними оселями
її жителів.
Славне воно своєю майже 300-літньою історією.
Заснована в 1717 р.
гетьманом України Іваном Скоропадським, Березова Рудка в 1752 році була
куплена у дітей Скоропадського Йосипом Лук'яновичем Закревськнм,
генеральним бунчужним війська запорізького, дружина якого, Ганна, - сестра
останнього гетьмана України Кирила Розумовського. Рід Закревських – багатий і
знатний, занесений до Почесної книги родів Полтавської губернії. Гілка його
ішла і в Росії. В одну з Закревських - Агрофену Федорівну був закоханий
О.С.Пушкін, він називав її мідною Венерою і Клеопатрою Неви. Їй присвячував
вірші поет Баратинський. Були в роду Закревських неординарні особистості,
зокрема син Йосипа Лук'яновича - Андрій Йосипович був директором
Санкт-Петербурзької
Академії художеств, син Арсеній Йосипович - ад'ютантом Барклай де-Толлі,
по закінченню Вітчизняної війни 1812 року був генерал-губернатором Фінляндії.
Правнук Йосипа Лук'яновича - Микола Васильович Закревський - видатний археолог
і етнограф. Софія Олексіївна Закревська - автор романів "Інститутка"
та "Кринци", повісті "Ярмарка", її твори друкувалися в
журналі "'Отечественные записки".
Гнат Платонович Закревський - видатний юрист Росії, був оберпрокурором першого
департаменту прав Сенату, послом у Єгипті. Марія Закревська, Бенкендорф Будберг
була особистим секретарем О.М. Горького, їй Олексій Максимович присвятив свій
роман "Життя Клима Самгіпа", про неї написана книга письменницею
Ніною Берберою "Залізна жінка".
Були серед Закревських, як бачимо, люди різних
професій, але всі вони так чи інакше були зв'язані з Березовою Рудкою проводили
в ній певну частину свого життя. Будучи на державній службі Закревські
підтримували в належному порядку своє родове помістя - Березову рудку в
належному порядку. Воно й до цього часу вражає своєю довершеністю і красою.
Зберігся ще перший будинок, що знаходиться на території школи. Збудований ще в
18 столітті, він досі слугує за шкільні майстерні. А садибний комплекс у
східній частині Березової Рудки - одне з рукотворних див України! Центральною
спорудою являється двоповерховий мурований палац збудований за проектом архітектора
Євгена Червінського, учня
відомого архітектора Тона. Обабіч нього видовжені одноповерхові флігелі,
які утворюють П-подібну композицію. Архітектура цих будинків різна.
Бокові флігелі, що мають 4-колонні доричні портики з дерев'яними фронтонами
виконані в формах російського класицизму. В архітектурі палацу збудованого теж
в класичному стилі використані елементи барокко. Архітектура головного і
паркового фасадів витримана в єдиному стилі, але істотно відрізняється по
композиції. Якщо головний фасад з формами українського барокко має стриманий
офіційний характер, то парковий – з корінфськими колонами в лоджіях другого
поверху, аркадою першого поверху і ажурною металевою сіткою балкону і сходинок
виконані в більш живописній манері. Поруч з садибним комплексом рукотворний
став площею
З 1929 року в Березовій Рудці діє один з відомих
навчальних закладів - Березоворудський державний аграрний технікум, з стін
якого вийшли тисячі спеціалістів середньої ланки: зоотехніків, агрономів,
техніків-механіків, агрономів по захисту рослин. Є серед них і герої
радянського Союзу і герої праці, кандидати наук, голови колгоспів, просто
висококваліфіковані майстри своєї справи.
Не кожне
село може похвалитися зараз своїм краєзнавчим музеєм. А в Березовій Рудці він
діє з 1974 року. Експозиція його займає 8 кімнат одного з флігелів колишнього
маєтку Закревських і налічує близько 5 тис. експонатів.
З Березової Рудки бере початок життєва дорога
поета-пісняра, заслуженого діяча мистецтв, лауреата державної премії ім.
Т.Г.Шевченка, Дмитра Омеляновича Луценка, автора відомих усьому світу пісень
"Києве мій", "Мамина вишня", "Хата моя біла
хата", "Не шуми калинонько", "Осіннє золото" та інші.
Але найбільш визначною сторінкою в історії Березової
Рудки є те, що її ряст топтав колись великий Кобзар, національна гордість
України - Т.Г.Шевченко. В Березовій Рудці він бував 5 разів, про це свідчить
меморіальна дошка, установлена на двоповерховому палаці в 1961 році.
Гостював він у представників четвертого покоління
Закревських Платона Олексійовича та Ганни Іванівни, які були тоді господарями
маєтку. Недалеко від Березової Рудки в селі Лемешівка проживав також брат Платона
- Віктор Олексійович, з яким Тарас Григорович особливо зблизився і
потоваришував, з яким постійно листувався.
Чи то за випадковим збігом обставин, чи, можливо, з
ласки Божої
зачинателями незвичайної акції доброти і мелосердя - викупом Шевченка з
неволі була трійця славетних уроженців колишнього Пирятинського повіту.
Це відомий український письменник Євген Гребінка, конференц-секретар
Петербурзької академії художеств Василь Григорович і талановитий художник
Аполон Мокрицький. Отже відвідини Шевченком Пирятинщини були закономірним
явищем. А якже потрапив Шевченко у Березову Рудку? Що привело його в цей
розкішний і красивий маєток Закревських?
Після майже 14-річної розлуки з отчим краєм
наприкінці квітня 1843 року вже відомий український художник і поет Тарас
Шевченко поспішав "до солов'я", на Вкраїну милу, що нею часто снив у
болотяному Петербурзі. Їхав він разом з Євгеном Павловичем Гребінкою, який теж
був "тілом у Петербурзі, а душею - далеко у рідному жайворонковому степу,
під солом'яною покрівлею маленького будиночка" в рідному хуторі Убіжите.
Якщо Іван Сошенко відкрив у Шевченкові художника, то Євген Гребінка відкрив у
ньому поета. Були вони добрими друзями, тому і запросив Євген Павлович Тараса
Григоровича відвідати його родове
помістя, куди і прибув поет після відвідин рідної Кирилівки. І сталося
так, що саме під час гостювання Шевченка
Гребінку запрошують на бал до Тетяни Густавівни Вільховської, що проживала в
селі Мойсівка Пирятинського повіту (Тепер Драбівський район Черкаської
області), а разом з ним запросили і Тараса Григоровича. На бал прибули 29
червня 1843 року. Сюди з'їхалися поміщики з усієї округи, будинок Тетяни
Густавівни називали "українським Версалем" і звичайно в ньому
гостювала і багаточисельна родина Закревських, до якої і підвели Тараса
Григоровича для знайомства. Закревські добре знали Шевченка як поета. Віктор
Закревський привіз в Березову Рудку "Кобзар", Ганна Іванівна
Закревська, а також Софія і Марія Закревські (сестри чоловіка Ганни - Платона)
добре знали поезію Шевченка, деякі твори навіть на пам'ять. Вони дуже радо
зустріли поета і запросили відвідати Березову Рудку. Він, подякувавши,
погодився. Перший вальс на цьому балу Тарас Григорович протанцював з
його королевою - Ганною Іванівною Закревською. Його вразила і глибоко
запала в душу краса цієї жінки. Як згадує Афанасьєв-Чужбинський, що
проживав тоді з Шевченком в одній кімнаті, Тарас Григорович довго не міг
заснути після балу і все повторював: "Гарна молодичка!" Теплі
спогади про цю жінку поет проніс через все своє життя. Вже будучи на засланні в
далекому Кос-Аралі він присвятив їй
два вірші "Г.З." та "Якби зустрілися ми знову". "А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве
... Єдинеє свято" – це про неї - Ганнусю вродливу, пише поет в
далекому засланні, згадуючи перший свій бал у Вільховської.
Ганна Іванівна Заславська народилася в селі Марківка
Лебединського
повіту в сім'ї сотенного осаула. Була одружена з Платоном Олексійовичем
Закревським, що на 21 рік був старшим за неї. Під час зустрічі з
Шевченком їй було 21 рік, вона вже була матір'ю двох дітей. Шевченку було 29.
Вірш "Якби зустрілися ми знову"
Микола Віталійович Лисенко поклав па музику і до цього часу не можна без
хвилювання слухати цей чудовий романс.
Якби
зустрілися ми знову,
Чи ти
б злякалася, чи ні?
Якеє
тихеє ти слово
Тоді б
промовила мені?
Ніякого!
...
В цих словах звучить глибока туга та біль за "колишнім
святим дивом", що розлилось слізьми водою, за щастям, що не склалося.
Цікаво, що присвята "Г.З." з'явилася вже
після смерті Ганни ( а померла вона зовсім молодою в 35 років від
туберкульозу). Поет не міг кинути навіть тінь підозри на її світле ім'я.
В липні 1843 року Шевченко вперше прибув у Березову
Рудку всього на один день. Познайомився з родинним маєтком одержав замовлення
на виконання портретів господарів, ще раз побачив Ганну, її голубі аж чорні
очі, гнучкий стан, довгу косу. мармурове личко, почув її приємну, лагідну мову,
в якій відчувався спокій і доброзичливість.
Ближче познайомився з Віктором Олексійовичем
Закревським, який став його добрим співрозмовником. Поїхав з Березової Рудки
окрилений теплим прийомом і світлими почуттями.
Вдруге Тарас Григорович прибув в грудні 1843 року.
Задовго до приїзду в листі до Віктора Закревського він писав: "А Ганні вродливій скажи, що як вичуняю
та дошию кожуха, то приїду з пензлями і фарбою надовго". За спогадами
жителя села Лісового П.П., коли Шевченко під'їхав до ґанку, йому на зустріч
вийшов Віктор з словами: "Приїхав
малювати? Ну так малюй". -
"Стій" сказав йому Тарас і швидко накинув контури друга. В
домашньому халаті, підв'язаний поясом. В старенькому береті і стоптаних
кімнатних капцях. Таким є портрет Віктора, виконаний олівцем, це скоріш дружній
шарж.
Другого дня Шевченко став малювати Платона. З
портрета дивиться на нас людина байдужими холодними очима, з кривим хрящуватим
носом та рудими вусиками. Та коли писав портрет Ганнусі, Тарас Григорович вклав
в нього всю свою душу. Портрет і нині привертає до себе увагу глядачів, це один
з кращих жіночих портретів виконаних Шевченком. У сільському
історико-краєзнавчому музеї експонуються репродукції цих портретів, а оригінали
знаходяться в Київському музеї Шевченка, тут же, в музеї можна побачити і
венеціанське дзеркало з вітальні Закревських в красивій горіховій оправі ручної
роботи, в яке колись дивився і Шевченко, дубові різні крісла, що стояли в
будинку, і самовар, і кофейник із бронзи, таці з фарфору, фаянсову таріль,
підсвічники, кандилябри, що прикрашали покої Закревських. Одна з кімнат музею
так і називається -Шевченківською. В ній - репродукції Шевченкових картин,
зібрання "Кобзарів", ювілейні медалі, книги письменників та
упорядників, що відвідували музей з їх
дарчими написами. До речі, іменно в цьому флігелі, в одній з його кімнат
і
проживав Тарас Григорович, так що дух великого Кобзаря і досі наче витає
в ній.
Перебуваючи в Березовій Рудці Тарас Григорович
близько познайомився з придворним художником Закревських - Андрієм Наумовичем
Третячевським, допомагав йому освоїти таємниці малярства, допоміг намалювати
портрет Мадонни, який довго служив за ікону нащадкам придворного художника, а
потім був куплений в Київський музей Шевченка. Стіни Шевченківської кімнати
прикрашають також ікони, написані Третячевським на полотні: "Сон Ісуса Христа" та "Діва Марія з Ісусом Христом".
Третя зустріч з Березовою Рудкою відбулася в травні
1845 року тоді ж Ганна Іванівна Закревська подарувала йому "Кобзар"
переписаний латиною і від душі оформлений художниками Яковом де -Вальменом та
М.С.Башиловим. Шевченко був особисто знайомий з багатьма селянами, просто і
задушевно говорив з людьми, допомагав бідним. Любив гуляти тінистими алеями
парку, відвідував розарій, любив
сидіти під одним з вікових дубів, що ріс в урочищі "Острів".
В жовтні 1845 року Тарас Григорович радо поспішав в
Березову Рудку, до Віктора Закревського з надією зустрітися з друзями: братами
Яковом та Сергієм де-Бальменами (графська родина з сусіднього села
Линовиці, що колись імігрувала з Франції). Та яке ж гірке розчарування чекало
на Тараса Григоровича ударом грому впала на душу Шевченка звістка про загибель
Якова де-Бальмена, спеціально висланого на Кавказ за вільнодумство. Втрата
палкого волелюбця, художника, щирого приятеля розбудила глибокі роздуми про
суть загарбницької війни на Кавказі і Шевченко в парку на "Острові"
під улюбленим дубом почав писати посвяту Якову де-Бальмену " поему "Кавказ" (спогади старожила
села Лісового П.П.).
Остання зустріч Шевченка з Березовою Рудкою відбулася
в січні 1846 року. У книзі М. Шагінян "Тарас Шевченко" читаємо: "Ніде в іншій садибі чи родині він не
гостював так довго і не почував себе так добре як у Закревських".
Любовно зберігають березоворудчани пам'ять про
великого Кобзаря. З покоління до покоління передаються перекази про перебування
Тараса
Григоровича в Березовій Рудці. Старожили зберігали окремі речі, що
зв'язані з його іменем і охоче передали їх в історико-краєзнавчий музей. Це
репродукції відомих портретів Шевченка, які висіли колись в кожній селянській
хаті, різні видання "Кобзарів", статуетки, вишивки, чеканки та інші
речі.
Музейна кімната Т.Г.Шевченка була відкрита в 1961
році, зараз вона - окраса історико-краєзнавчого музею.
Іменем Шевченка названа одна з вулиць Березової Рудки.
14 жовтня 2001 року відбулося урочисте відкриття
пам'ятника Тарасу Григоровичу в
Березовій Рудні. Мармурове погруддя поета стоїть перед колишнім палацом
Закревських, чий маєток він колись охоче відвідував. На високому чолі пульсує
зосереджена сувора думка. Тарас дивиться на тих, кому випала доля піклуватися
про омріяну ним незалежну Україну на початку 21 століття проникливо вимогливим
поглядом: Не підведіть! Таким побачили поета пророка творці пам'ятника
полтавські архітектори Євген Ширай і скульптор Володимир Білоус.