З 1746 року почала розвиватися освіта. У цьому році у Пирятині відкрилося повітове та парафіяльне училище. Росло й саме місто Київського намісництва. У 1797 році воно увійшло до складу Малоросійської губернії, а у 1802 році як повітове місто – до складу Полтавської губернії. Через Пирятин, що знаходився на правому березі повновидної ріки Удай проходили в ті часи торгівельні шляхи та поштові тракти на Київ, Чернігів, Полтаву, Лубни, Золотоношу, Переяслав, Лохвицю.
1805 р. розпочалося перепланування міста за планом, розробленим Полтавською губернською креслярнею під керівництвом архітектора М.Амвросимова. на ньому торгова площа мала форму прямокутника, від центру радіально розходилися розширені й випрямлені старі вулиці. Зароджувалася промисловість. За контрактом із міською думою поручик Нєжинцов утримував селітровий завод, на якому щоліта вироблялася одна тисяча пудів селітри. Виготовлену продукцію поставляли на порохові заводи Глухівського повіту. Працювало 3 кузні. Пирятинці використовували силу вітру й мали 29 млинів – вітряків.
У 1810 р. Пирятин займав 221 десятину, у довжину простягався на три версти, в ширину – на одну. Для утворення міських вигінних земель до складу двоверстової міської дистанції навколо Пирятина включено хутір Заріччя, що належав поміщиці Марії Органовичевій, хутір Гуленків козацького реєстратора А.Гуленка. Пирятин складався з двох кварталів, крім того до міста належали ще передмістя Слобідка та Броварки. В 1863 р. у Пирятині – 483 двори, 4680 жителів, 5 церков, повітове училище, адміністративні, повітові установи. Зростання економіки і торгівлі сприяли розбудові міста, що мало 57 забудованих кварталів із 914 будинками.
З Пирятином пов’язані життєві долі багатьох людей. У військовій частині в чині офіцера служив прославлений російський полководець М.І.Кутузов. У місті неодноразово бував великий український поет – демократ Т.Г.Шевченко. Тут народився український живописець – монументаліст І.Максимович, відомий російський вчений капітан – командор П.Я.Гамалія. Значний слід у розвитку вітчизняної науки залишив пирятинець професор медицини І.Ф.Писемський. У Пирятині народився конференц – секретар Петербурзької академії художеств відомий російський художник В.І.Григорович, який у свій час відіграв значну роль у визволенні зневолі великого українського Кобзаря і якому Т.Г.Шевченко присвятив знамениту поему "Гайдамаки”.
Близьким другом Т.Г.Шевченка був уродженець Пирятина український живописець і педагог, академік Петербурзької академії мистецтв А.М.Мокрицький. У 1897 р. у місті проживало 8022 особи. У ці роки почала працювати залізниця, яка з’єднала наше місто з багатьма містами – це сприяло дальшому розвитку економіки і торгівлі в місті.
10 червня 1891 р. Пирятин спіткало страшне лихо. Над містом у якому проходив ярмарок, 30 хвилин продовжувалася буря, яка принесла великі збитки. У 1904 р. у Пирятині було 5 ярмарків. Особливо великі були осінні – тривали по тижню. Пирятинські ремісники продавали чоботи, верхній одяг, металеві вироби. Довколишні села доставляли зерно, борошно, птицю, молочні й м’ясні продукти.
По вулиці Леніна (колишня Переяславська) була міська водокачка і електростанція з двома двигунами для освітлення центральної частини міста. До них примикав млин з крупорушкою, що належала кооперативу до 1930 року. Тепер тут дитячий майданчик.
На розі вулиць Леніна та Водостічної знаходилася база дощок для настилання підлоги власників Ханіна та Когана.
Млин Канівського знаходився за кінотеатром Ювріта. Поруч було двоповерхове приміщення цукеркової фабрики Ставицького на базі якої у 20 – і роки заснувалася промартіль "Харчовик”.
Територія колишньої меблевої фабрики і колгоспного ринку була також заставлена магазинами власників Супруна і Малиги з підвалами, в яких зберігалася риба, м’ясопродукти в льоду. На базарі була кондитерська фабрика, Пирятин відзначався багатьма майстернями по пошиву і ремонту одягу і взуття.
1781 р. у місті над Удаєм на кошти осавула Лубенського полку Андрія Ільченка, котрий мешкав у Пирятині, споруджено і освячено Собор Різдва Пресвятої Богородиці.
Із розвитком міста число парафіян збільшувалося. Приміщення храму довелося розширювати: до центральної частини приєднали дерев’яні рублені, облицьовані цеглою прибудови і ганки з двома парами дерев’яних колон із північної і південної сторін.
На початку 60-х років ХХ століття дзвіницю споруджено у стилі пізнього бароко, розібрали, а з купола церкви вірьовками стягли хреста. Приміщення використовувалося як склад, деякий час у ньому розміщувався районний краєзнавчий музей. Як пам’ятник архітектури ХУІІІ ст. церкву, що перебувала під охороною держави 1971 р. відновили у первісному вигляді за проектом українських науково – реставраційних виробничих майстерень. І тільки наприкінці 80 – х років минулого сторіччя храм знову почав приймати парафіян.
1 2 3